Блог викладача української мови та літератури: Українська література 936

Урок № 7

Дата: 05.11.2020р.

Тема: Валер'ян Підмогильний. Життєвий і творчий шлях письменника. Роман «Місто»

ТЛ: урбаністичний роман

Хід уроку

1. Прочитати і законспектувати відомості про автора

Валеріан Петрович Підмогильний народився 2 лютого 1901 року в селі Чаплях на Катеринославщині (тепер - Дніпропетровська обл.) в селянській родині. Батько його, Петро Підмогильний, який завідував маєтком місцевого поміщика, помер дуже рано: "Так мало батьківських пестощів випало на мою долю". Односельчани також згадують лише про матір письменника - звичайну селянку, без освіти, яка працювала в економії графа Воронцова-Дашкова і "виділялася надзвичайною природною інтелігентністю".

Освіта В.Підмогильного почалася з відвідин церковно-приходської школи. З 1910-го по 1918 рік він навчається в Катеринославському реальному училищі, яке закінчив з відзнакою.

Потім навчався з перервами, через матеріальну скруту, на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив. Друкуватися почав ще зі школи під псевдонімом Лорд Лістер. У шкільному журналі він публікував свої пригодницькі оповідання.

1917 року було написане оповідання «Важке питання». 1919 року написав оповідання «Добрий Бог», «Гайдамака», «Пророк», «На селі »та опублікував оповідання «Ваня», «Старець» у катеринославському збірнику «Січ».

1920 року виходить збірка його оповідань "Твори" том 1, до якої ввійшли оповідання "Старець", "Ваня", "Важке питання", "Пророк", "Добрий бог", "Гайдамаки", "На селі", "На іменинах", "Дід Яким", написані в 1917-1919 роках, переважно під час навчання в реальному училищі.

Літературна діяльність переривалася учителюванням, працею у видавництвах. Так у 1920 -1921 роках Підмогильний учителював у Павлограді на Катеринославщині.У цей період важливу роль у становленні творчої особистості Підмогильного відіграв літературознавець Петро Єфремов.Саме П.Єфремову належить перша серйозна розвідка про творчість Підмогильного «Поет чарів ночі». Чималий вплив на Підмогильного мала особистість Дмитра Яворницького. Своїм духовним наставником у відчутті слова письменник вважав М.Коцюбинського.

1921 року письменник одружується з донькою ворзелівського священика Катрею Червінською, актрисою театру юного глядача.Тоді ж створює цикл "Повстанці". Частина оповідань Валеріана Підмогильного друкується в катеринославській газеті "Український пролетар", весь цикл вийшов лише за кордоном.

1922 року Валеріан разом з дружиною перебирається до Києва, де мешкає в будинку недалеко від Сінного базару, на розі Великої Житомирської. За свідченням сучасників письменника, двері цієї квартири ніколи не зачинялися.

У Києві Підмогильний з головою поринає у вир тогочасного літературно-мистецького життя. Стає активним членом щойно створеного "Аспису" (Асоціації письменників). 1924 року ця організація трансформувалася в "Ланку", а з 1926 року носила назву "Марс" ("Майстерня революційного слова"), що стала, по суті, київською філією «Вапліте»Валеріан Підмогильний працює також у редакції журналу "Життя й революція", який почав виходити з 1925 року.

Найповніша збірка письменника "Проблема хліба" вийшла 1927. Вона перевидавалася й 1930 року. Більшість з цих оповідань присвячені приниженню людини перед "проблемою хліба" насущного, зокрема, це оповідання "Собака", "Проблема хліба", "В епідемічному бараці" (збірка "Військовий літун" 1924 р.), "Син".

У новелах "Історія пані Ївги", "Військовий літун", "Сонце сходить" виведено постаті інтелігентів, чиї душі мучить провина за колись сите життя. Тогочасна критика, оцінюючи твори Валеріана Петровича Підмогильного, зазначала, що це "специфічно-інтелігентська література". При цьому під інтелігентом розуміли людину, якій властиві песимізм та скептицизм, яким не місце в пролетарському мистецтві.

1924 року вийшла друком книжка «Військовий літун», а з 1926 року – окреме видання повісті «Третя революція».Разом з Євгеном плужником у 1926-1927 роках підготував два видання словника «Фразеологія ділової мови», працював над сценарієм фільму «Коломба» за романом Проспера Маріме. 1928 року у Харкові виходить друком роман «Місто», а в 1930 році цей роман виходить у Москві російською мовою.

1931 року переїхав до Харкова, очевидно сподіваючись на кращі можливості для публікації своїх творів й розраховуючи на свій зростаючий авторитет перекладача. І справді у Харкові він працює у видавництві ЛІМ, а згодом отримує посаду консультанта з іноземної літератури при видавництві «Рух». Упродовж 1931-1934 років з оригінальної творчості йому вдалося видати лише одне оповідання «З життя будинку». Тож Підмогильний зосередився на перекладацькій діяльності: опублікував двотомник творів Дені Дідро, трактат Клода Адріана Гельвеція «Про людину», був одним із організаторів і перекладачів ви дання 15-томника Оноре де Бальзака та 25-томника Анатоля Франса.

8 грудня 1934 року Валер’яна Підмогильного було заарештовано зі звинуваченням в «участі у роботі терористичної організації. Що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії». На всіх допитах письменник відповідав слідчим: «Винним себе не визнаю». Коли допити ужорсточилися, зробив офіційну заяву:

1) ніколи ні до якої терористичної організації я не належав і не належу;

2) ніколи ніякої терористичної діяльності я не проводи;

3) про існування подібних організацій, про їхню діяльність або діяльність осіб, зв'язаних з ними, я ніколи нічого не знав, інакше як з виступів представників Радвлади й партії в пресі й на прилюдних зборах;

4) тому всякі зізнання інших осіб та обвинувачення мене в приналежності до терористичної організації і в терористичній діяльності я рішуче відкидаю як брехливі й наклепницькі".

3 листопада 1937 року, до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції, Валеріана Підмогильного, згідно з постановою Особливої трійки УНКВД Ленінградської області було розстріляно разом із великою групою української інтелігенції, в лісі під Сандармохом (Карелія).

Письменника було реабілітовано 1956 року.

На Байковому кладовищі Києва є могила сім’ї Підмогильних.

2.Ознайомлення із основними теоретичними поняттями.

Екзистенціалізм — філософський напрямок, який сформувався у французькій філософії та літературі в першій половині XX століття. Його основоположником вважають датського філософа Серена К'єркегора (кінець XVIII ст), який вважав, що наука недостатньо звертає увагу на конкретну людину, її переживання та страждання, емоції та думки. Як філософська течія екзистенціалізм сформувався після Першої світової війни у Франції та Німеччині.

XX століття принесло людству дві світові війни, багато локальних конфліктів, революцій, переворотів, світову економічну кризу 1929—33 років. Це все зробило актуальним проблему людського виживання, збереження психологічної повноцінності, віднайдення себе в екстремальних ситуаціях. Представники екзистенціалізму звернули свою увагу саме на внутрішній світ людини в екстремальних ситуаціях; вони вважали, що немає людини, яка б не відчувала хоч трохи відчаю; нема людини, в чиїх сокровенних надрах не приховувалась би якась стурбованість, тривога, дисгармонія, якийсь страх перед невідомим або чимсь таким, що його вона навіть не бажає усвідомлювати. Цих почуттів не здатні усунути жодні зовнішні події, вони можуть їх поглибити і загострити. Кожен має свою внутрішню сутність, свою індивідуальність, своє «я», свою екзистенцію.

Філософія екзистенціалізму — це філософія людського існування. Людина знаходиться в ворожому світі і, щоб досягнути справжнього буття, їй треба звернутись до свого внутрішнього існування. Людина постійно перебуває в межових ситуаціях, в яких вона постає перед вибором. До межових ситуацій належать ті, які людина не може вирішити або подолати, ці ситуації постають перед нею як стіна, що відкидає її назад, до себе. Розбиваючись об цю стіну і терплячи поразку, людина, на думку екзистенціалістів, нарешті усвідомлює себе, свою екзистенцію. Одна з основних категорій екзистенціалізму — свобода. Свобода — це як визначальний фактор людського існування, як єдине його обґрунтування. Людина — це і є свобода, вона безмежна і нічим не визначена. Свобода визначається можливістю вибору, цей вибір має моральний, поведінковий характер, і навіть коли відмова від вибору — це вже вибір.

Екзистенціалізм у творчості українських письменників широкого розповсюдження не набув, як скажімо, у Франції чи Німеччині. Після утвердження радянської влади і створення Радянського Союзу контакти українських письменників з Заходом були обмежені, тому екзистенціалізм у творчість українських письменників не міг потрапити з західноєвропейських філософських трактатів. Але присутність екзистенціальних мотивів в українській прозі пояснюється особливостями української ментальності, а також тим, що екзистенціалізм був явищем, обумовленим загальними світовими тенденціями, його ідеї «витали» у повітрі, це був процес, непідвладний владі. Екзистенціальні ідеї яскраво проявились у творчості українських письменників на межі XIX—XX століть у п'єсах Лесі Українки та Володимира Винниченка, новелах Михайла Коцюбинського та Василя Стефаника, а в середині XX століття — в романах Івана Багряного та Василя Барки. Але коли ми говоримо про екзистенціалізм, то перше ім'я, яке асоціюється із цим напрямком – Валеріан Підмогильний.

Маргінальність – характеристика образу чи героя, що перебуває на межі між двома станами. Герой-маргінал зазвичай – виходець із нижчого класу, який намагається завоювати вищі сфери суспільства, піднятися по драбині успіху. Традиція таких героїв іде від о.де Бальзака.

Психологізм – заглиблення у душу персонажа.

Іронія - засіб художньої виразності, прихована насмішка.

3. Створення паспорту твору

Паспорт твору:

«Місто» — перший урбаністичний роман в українській літературі.

Епіграф: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли ти маєш тіло?»

В. Підмогильний пояснив свій задум так: «Написав “Місто”, бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній, і коли мені частина критики закидає “хуторянську ворожість до міста”, то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх».

Рік написання: 1927, а надрукований у 1928 р. в Харкові.

Літературний рід: епос

Жанр: модерний урбаністичний роман

Тема: підкорення людиною міста

Ідея: розкриття характеру людини, яка підкорює місто.

Проблематика:

проблема міста і села;
реалізація людини у житті, у суспільстві, у роботі, у творчості, стосунки з людьми;
акцент переноситься на урбаністичну проблематику, порушуються філософські питання буття, аналізується психіка героїв, а конфлікт розгортається між людьми з різними світоглядами.

Композиція: 2 частини

Головні герої:

Степан Радченко — головний герой;
Надійка — дівчина з села;
Левко — студент;
Ганнуся та Нюся — товаришки Надії;
Лука Гнідий — хазяїн;
Тамара Василівна (Мусінька) —дружина крамаря у якого жив Степан, його коханка;
Максим — син Тамари Василівни(Мусіньки) та крамаря;
Борис — студент, товариш Степана;
Зоська — міська дівчина, кохана Степана;
Рита —балерина;
Вигорський —поет, товариш Степана.

Домашнє завдання: Прочитати роман В.Підмогильного "Місто"

https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=76

Шановні учні! Фото виконаних завдань прошу надсилати мені на електронну адресу pacerinanata@gmail.com Вайбер або Телеграм

Урок №8

Дата: 10.11.2020р.

Тема: Зображення «цілісної» людини: в єдності біологічного, духовного, соціального. Образ українського інтелігента Степана Радченка, вихідця із селян, еволюція його характеру, проблеми ствердження в міському середовищі. Морально-етичні колізії твору

Хід уроку

Роман В. Підмогильного «Місто» — твір глибоко психологічний. Він не може залишити байдужим нікого — ні вчителя, ні учня. А тим паче, що ви стоїте на порозі великих змін у власному житті. Як правильно обрати свою стежину, як не схибити в цьому житті, як підкорити світ... У романі «Місто» головний герой теж переймається такими проблемами і знаходить рішення, яке, як він вважає, правильне. Степан Радченко — виходець з пореволюційного села, який прагне підкорити місто. Письменник пильно вдивляється в його душу, розкриває її перед читачами, спонукаючи до роздумів про сенс життя, місце людини серед інших людей. До того ж, ставлячи в центр свого роману маргінальний характер, досліджуючи психологічно його соціальну природу, автор, як ви помітили, не робить оціночних акцентів, змушує читача думати самому.

Отже, на сьогоднішньому уроці ми поділимося відчуттями та враженнями, які залишились у вас від героїв роману «Місто».

1. Теорія літератури (зробити запис в зошиті)

Урбаністичний роман — це великий за обсягом епічний твір, у якому порушується урбаністична проблематика, зображується місто, життя його мешканців.

Валер’ян Підмогильний епіграфом до свого роману «Місто» взяв такі слова з Талмуду: «Шість црикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є, як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє», а також слова Анатоля Франса: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?»

Соломія Павличко з цього приводу зазначала: «Він [автор] зробив тіло головним героєм «Міста» й висунув ідею двоїстості людини, яка складається з ангельського і тваринного начал. Герої Підмогильного страждають від роздвоєності між душею (розумом, інтелектуальною сферою) і тілом, статевим потягом. Гармонія між цими двома сферами дається важко. По суті, вона, на думку автора, неможлива».

2. Характеристика образу Степана Радченка (табличку занотувати)

Кожна людина — це поєднання біологічних, духовних та соціальних аспектів. Вона прагне до задоволення, мріє про щось і намагається будувати кар’єру. Таким є і наш головний герой.

біологічне

духовне

соціальне

адаптація; задоволення матеріальних потреб; комфорт;

закоханість у жінок; брутальна поведінка

знання;

мрія принести на село «нове життя»;

у місто влити «свіжу кров»; цілеспрямованість; самоутвердження; прагнення здобути славу

ділові якості;

кар’єра;

громадянська активність

3.Завдання для самостійної роботи

1. Визначити позитивні та негативні риси характеру Степана Радченка

Позитивні риси: талановитість, .........

Негативні риси: черствість душі, .........

2. Які риси переважають у характері Степана Радченка: позитивні чи негативні?

Як бачимо, образ Степана складний, суперечливий, неординарний. Письменник зобразив людину, в якій борються добро зі злом. Талановитий юнак, що на початку твору має добрі наміри, заради особистого утвердження здатний піти на злочин. Він не страждає від людських жертв, від чужого болю. Крім того, він використовує жінок, рухаючись до своєї мети, і не зважає на їх почуття та переживання. Проблему морального вибору опрацюємо, характеризуючи жіночі образи твору.

4. Жіночі образи роману

Жіночі образи роману «Місто» дуже різні. Кожна з жінок, що зустрілася на шляху головного героя, допомагала йому приймати рішення, рухатися вперед. На жаль, Степана зовсім не турбувало те, що він робить цих жінок нещасними. Адже він рухається до своєї мети, а все інше неважливо...

Завдання: записати і коротко охарактеризувати жіночі образи роману В. Підмогильного "Місто"

5. Підсумок вивченого

Степан не вміє по-справжньому любити. Жінки для нього — захист від самотності або сходження на вершину слави, достатку. Проте назвати Радченка доконечно прагматичним і цинічним не можна. Час від часу у ньому прокидається щось людяне, добре, ще не повністю знищене містом. Але такі миті тривають недовго. Радченко не здатний на тривалі самотортури, йому легше перекласти вину на іншого. Перемога Степана над містом короткочасна, бо він проходить лише шлях зовнішнього поступу, внутрішнього поступу у нього немає, тому це рух в нікуди.

Дати письмові відповіді на запитання:

-Наприкінці твору Степан пише повість про людей. Поміркуйте, якою вона буде?

-Які проблеми міста й села порушує В. Підмогильний у романі «Місто»?

- Чому роман «Місто» — психологічний твір?

- Чи можна ототожнювати автора твору з його головним героєм?

- Найбільше мене вразило..., тому що...

- Отже, цей твір навчає...

Домашнє завдання:

1. Вивчити визначення з теорії літератури

2. Підготувати презентацію про В.Підмогильного та його роман "Місто" (6-8 слайдів)

Урок № 9

Дата: 17.11.2020р.

Тема: Остап Вишня (Павло Губенко). Трагічна творча доля українського гумориста, велика популярність і значення його усмішок у 1920-ті роки. Відбиток у них тодішнього суспільства, літературно-мистецького середовища. Письменник і його час. «Моя автобіографія», «Письменники»

Хід уроку

1. Ознайомитися з біографічними відомостями, зробити запис в зошиті

ОСТАП ВИШНЯ

(1889—1956)

Справжнє ім'я — Павло Михайлович Губенко. Інший псевдонім: Павло Грунський.

Остап Вишня народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській родині. Навчався в початковій школі, у 1903р. закінчив Зіньківську двокласну школу, отримав свідоцтво поштово-телеграфного чиновника. У 1907 р. закінчив військово-фельдшерську школу в Києві, працював фельдшером у армії, а пізніше — в хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Склавши екстерном екзамени за гімназію, у 1917р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, однак залишив навчання й зайнявся журналістською та літературною діяльністю.

У 1919р. П. Губенко, як і чимало ентузіастів відродження національної культури, діячів, урядовців УНР, потрапив до Кам'янця-Подільського, де написав перший твір — фейлетон "Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)", який за підписом "П. Грунський" був надрукований у кам'янець-подільській газеті "Народна воля".

У 1920 р. він повернувся до Києва. Восени був заарештований органами ЧК і як "особливо важливий контрреволюціонер" відправлений на додаткове розслідування до Харкова.

Не виявивши "компромату" в діях П. Губенка ні за гетьманщини, ні за петлюрівщини, у 1921 р. його випустили із в'язниці. У квітні цього року П. Губенко став працівником республіканської газети "Вісті ВУЦВК" (редагував її В. Блакитний), а кількома місяцями пізніше — відповідальним секретарем "Селянської правди" (редагував С. Пилипенко), на сторінках якої 22 липня 1921 р. під фейлетоном "Чудака, їй-богу!" вперше з'явився підпис Остап Вишня.

Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. Виходили одна за одною збірки усмішок: "Діли небесні" (1923), "Кому веселе, а кому й сумне" (1924), "Реп'яшки", "Вишневі усмішки (сільські)" (1924), "Вишневі усмішки кримські" (1925), "Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився", "Лицем до села", "Українізуємось" (1926), "Вишневі усмішки кооперативні", "Вишневі усмішки театральні" (1927), "Ну, й народ", "Вишневі усмішки закордонні" (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання "Усмішок" у чотирьох томах тощо.

Протягом тривалого часу Остап Вишня офіційно не був членом письменницьких організацій. Лише наприкінці 20-х pp., після ліквідації ВАПЛІТЕ, він став одним із організаторів Проліт —фронту. Приятелював із М. Хвильовим і М. Кулішем. У 1930—1931 pp. Письменник створив повноцінний драматургічний твір комедію "Вячеслав", де порушив проблеми виховання. Твір був опублікований лише після смерті письменника в 1957р. у книзі "Привіт! Привіт!". 26 грудня 1933р. Остап Вишня був заарештований і абсолютно безпідставно звинувачений у спробі вбивства секретаря ЦК КПУ Постишева, зазнає численних тортур і допитів, і зізнався в усьому, чого домагалися від нього слідчі. 23 лютого 1934 р. — судова "трійка" визначила міру покарання — розстріл, а з березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув'язненням. Письменник відбував ці строки в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта. Виконував різні роботи, працював фельдшером, плановиком у таборі, у редакції багатотиражки Ухтпечтабору "Северный горняк", де написав 22 нариси про трударів, які мріють завоювати суворий північний край.

У 1943 р. Остап Вишня вийшов на волю, наступного року повернувся до літературної діяльності, надрукувавши 26 лютого в газеті "Радянська Україна" усмішку "Зенітка", що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо.

Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети "Самостійна дірка" (1945), збірки гумору "Зенітка" (1947), "Весна-красна" (1949), "Мудрість колгоспна" (1952), "А народ воювати не хоче" (1953), "Великі ростіть!" (1955), "Нещасне кохання" (1956) та ін. Він працював над перекладами творів російських та світових класиків — М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухо-во-Кобиліна, Марка Твена, ОТенрі, Я— Гашека, Я— Неруди. Проводив велику громадську роботу (був членом редколегії журналу "Перець" і одним із найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України).

У 1955р. Остап Вишня був реабілітований судовими органами, а 28 вересня 1956р. письменник помер.

Остап Вишня — письменник, який у 20-х pp. заохотив мільйонні маси до читання української літератури. Він був "королем українського тиражу". За життя гумориста побачило світ понад 100 збірок його творів, деякі неодноразово перевидавалися.

У великому творчому доробку письменника представлені різноманітні жанри малої прози (усмішка, гумореска, фейлетон, памфлет, автобіографічне оповідання), але скрізь присутній іронічно усміхнений автор у ролі мудрого, дотепного оповідача. Остап Вишня ввів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же й назвав усмішкою. Лаконізм, влучність, дотепність, іронічність, обов'язкова присутність автора (в ліричних відступах, окремих репліках оповідача) створюють загальну викривальну тональність такого твору. В Остапа Вишні є цілі тематичні цикли усмішок: сільські, кримські, закордонні, реконструктивні, київські, мисливські тощо. Найперше привертає увагу художній типаж в усмішках — багатий, своєрідний і різноманітний, як різноманітні й уособлені ним вади, недоліки. Можна сказати, і персонажі, зображені в творах, і проблеми, осмислені автором,— це сама дійсність, це саме життя села в неповторній вишнівській художньо-гумористичній інтерпретації. В усмішках і фейлетонах "Село — книга", "Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла...", "Газета — дуже велике діло",. "Сільська юстиція", "Гіпно-баба" персонажі розкриваються в несподіваних життєвих ситуаціях. Тут проявляється неповторне обдаровання митця влучно підмітити негативне, своєрідно "вжитися" в створюваний образ героя чи антигероя, знання оригінальних людських типів, численних життєвих бувальщин, зрештою всіх тих реалій, що природно ввійш-ли в його гумористику (сюжети, комічні колізії, риси облич і вдачі героїв, дотепи, вихоплені з народного мовлення слівця, фразеологізми, інтонації тощо).

Остап Вишня бачив порочне й потворне в житті, але ототожнював його з "хворобами" зростання, які, вірилося, можна з часом перебороти. Втім, це була одна з численних ілюзій, що їх у 20-ті роки сповідувало чимало сумлінних, чесних митців. Гуморист зі щирою вірою в успіх справи створює цикл українознавчих усмішок "Українізуємось" (у 1926—1929 pp. збірка витримала шість видань), у яких провідним був мотив відродження національної гідності народу. В усмішках ставляться проблеми розвитку національної мови, культури, вільного й повного впровадження мови в державне користування. Не випадково майже п'ять десятиліть для цих творів було визначено "надійне" місце зберігання — спецфонд: закладені в них ідеї були не сумісні з ідеологічними догмами щодо загального інтернаціоналізму, "зближення" й "злиття" націй.

З добрим усміхом, не уникаючи й іронічних клинів над недоліками Остап Вишня відтворює окремі епізоди з літпроцесу ("Плуг", "Понеділок", "Вісті"); друкує добірку шаржів на М. Хвильового ("Синя трясовина"), Г. Косинку ("Однокутний бій"), М. Зерова "Воскресла") та ін. У театральних усмішках, мистецьких силуетах, усмішках літературних, дружніх шаржах (в останніх використовуються засоби пародійного жанру) влучно відтворюються індивідуальні особливості митців, атмосфера тогочасного літературно-мистецького життя.

Але найбільшу увагу серед творів Остапа Вишні привертають, безперечно, "Мисливські усмішки", які він складав протягом тривалого часу, а найповніше видання було здійснене вже після його смерті — в 1958 році.

"Мисливські усмішки" Остапа Вишні в українській літературі — явище унікальне. У них спостерігаємо оригінальний синтез народного анекдоту й пейзажної лірики. Пейзажі ці досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою. Усмішки "Заєць", "Лисиця", "Лось", "Ведмідь", "Ружжо", "Дикий кабан, або вепр", "Як засмажити коропа", "Дика гуска", "Екіпіровка мисливця" перейняті по-справжньому щирим, життєствердним настроєм. Письменник разом зі своїм героєм, який зазвичай є й оповідачем, радіє довколишньому світові, милується природою. Він по-дитячому зворушливий і сентиментальний. Він не прийшов на полювання когось убивати чи "добувати харчі", він прийшов торкнутися якогось іншого, чистого світу, відчути й себе його часткою. Герой-оповідач Остапа Вишні трохи хитрий, трохи дивакуватий у своєму священнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця чи лисиці, в поверненні здебільшого без здобичі або й без рушниці чи шапки, але завжди іронічний, доброзичливий і наївний, наче дитина.

Часом розповідь набуває повчального тону, удаваної серйозності, що вже само по собі створює веселий настрій, примушує всміхнутися. І, звісна річ, чимало мисливських усмішок пересипані розповідями невдах-полювальників (як і сам автор) про якісь неймовірні мисливські подвиги чи бувальщини. Любить письменник обігрувати і якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту вудку), яка вносить комічний струмінь у ситуацію.

"Як варити і їсти суп із дикої качки" — одна з найдотепніших і найліричніших "Мисливських усмішок" Остапа Вишні. Присвячена вона Максимові Рильському. Вперше надрукована в журналі "Перець" 1945 p., вже після повернення письменника із заслання. Від самого початку оповідач веде читача на тихе плесо рідного лугового озерця, де, виявляється, як спостеріг "всесвіт —ньовідомий орнітолог", теж водяться дикі качки. Збираєтеся, "берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...". За цим описом збирання на полювання — неприхована іронія, передчуття неповторної мисливської романтики, відчуття чоловічої свободи, розслаблення від клопотів і метушні, умиротворення.

2. Переглянути відео:

3. Ознайомитися зі змістом його творів, зокрема «Моя автобіографія», «Письменники»

1."Моя автобіографія"

https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=450

2."Письменники"

https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13693

Домашнє завдання:

Виконати письмовий аналіз прочитаних творів

Урок №10

Дата: 19.11.2020р.

Тема: «Сом». Оптимізм, любов до природи, людини, м’який гумор як риса індивідуального почерку Остапа Вишні. Пейзаж, портрет, характер людини, авторський голос, народні прикмети, прислів’я та приказки в усмішках

Хід уроку

«Усмішки» О. Вишні я полюбив.
Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те,
що вони жорстокі, за те, що вони смішні,
за те, що вони глибоко-трагічні…
М. Хвильовий

1.Перевірка вивченого

1. Цифровий диктант

Установити послідовність подій у «Моїй автобіографії»

1. «Повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу».

2. «Повіз мене батько у Зіньків».

3. «Писати в газетах я почав 1919 року за підписом Павло Грун-ський».

4. «У “Вістях” я почав працювати за перекладача».

5. «Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати».

6. «А взагалі батьки були нічого собі люди».

2. Акродиктант (5 хвилин на ЗНО)

1. Виберіть з-поміж зазначених творів Остапа Вишня «мисливську усмішку»: «Моя автобіографія», «Дідів прогноз», «Чукрен», «Вальшнеп».

2. Справжнє прізвище Остапа Вишні.

3. Річка, де водяться гігантські соми (усмішка «Сом»).

4. Назва щоденника, який Остап Вишня вів під час заслання.

5. Знаменитий мисливець і рибалка, про якого згадує дід Панас («Сом»).

6. Перший твір Остапа Вишні, написаний після заслання.

7. Публіцистичний жанр, яким дебютував Павло Губенко.

8. Порода мисливського собаки, якого «проковтнув» сом.

9. Прихована насмішка, засіб творення комічного.

З останніх літер утворилося слово ............

2. Вивчення нового матеріалу (записати основне)

Як відомо, Остап Вишня був мисливцем. Щоденникові записи, спогади друзів свідчать, що для нього важливим був не сам процес полювання і навіть не його результат, а особлива атмосфера, яка панувала там. Не випадково «мисливські усмішки» з'явилися після виходу письменника на волю. У цих творах йому уже не потрібно було йти на компроміс із власною совістю, кривити душею, писав їх щиро та правдиво. В усмішках гармонійно поєднуються описи природи, змальовані майстерним почерком лірика, і анекдотичні розповіді, вміло передані вустами гумориста. Адже важко живеться людині, яка не має почуття гумору. Тому ми продовжуємо вивчати творчість не просто гумориста, а поета за станом душі.

Остап Вишня писав нариси, фейлетони, плідно працював як перекладач, але найбільше слави зазнав як гуморист і сатирик. Увів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же й назвав усмішкою.

Новому жанру Остап Вишня дав таке жартівливе значення: «Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся! Через те й усмішки». Остап Вишня активно розвивав жанрові різновиди усмішки: усмішка-пародія, усмішка-жарт, усмішка-нарис, усмішка-мініатюра тощо.

Аналіз збірки «Мисливські усмішки»

У післявоєнний період Остап Вишня створив великий цикл неперевершених за своєю майстерністю, тонкістю відчуття рідної природи «Мисливських усмішок».

«Мисливські усмішки» є найбільш поетичними творами Остапа Вишні. Це справді ліричні вірші в прозі, які стоять в одному ряду із «Записками мисливця» Тургенєва, мисливськими етюдами та оповіданнями Лєскова і Пришвіна. «Мисливські усмішки» з повним правом можна називати лебединою піснею письменника.

Після війни Остап Вишня найчастіше вирушав на полювання з Максимом Рильським, якого називав Максимом Черешнею. Переважно вони поверталися зовсім без здобичі, бо не за нею і вирушали, але задоволені й щасливі, що відпочили, намилувалися краєвидами, нарозмовлялися з друзями й наслухалися різних побрехеньок. Девізом Остапа Вишні були промовисті слова: «Живіть, зайці». Цей девіз стосувався і М. Рильського, А. Малишка. Якщо ж і траплялося вполювати звірину, настрій був зіпсований і полювання перетворювалося на траур по убієнному. У центрі «Мисливських усмішок» стоять благородні, розумні, кмітливі люди. Це були щирі любителі й охоронці природи, які кохалися в пташинці і звіряті, деревці і квіточці. Остап Вишня приятелював з цими людьми.

Герої усмішок, здається, не полювали по-справжньому: найважливішим для них було відпочити від повсякденної метушні, помилуватися вечірніми зорями та світанковими ранками над тихими озерами. Художні компоненти «Мисливських усмішок»: дотеп, анекдот, пейзаж, портрет, пісня, авторський ліричний відступ, порівняння, епітети, персоніфікація, гіпербола. Усмішки «Відкриття охоти», «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ружжо», «Дикий кабан, або вепр», «Екіпіровка мисливця», «Як варити і їсти суп із дикої качки», «Сом» — ось далеко не повний перелік кращих творів цього циклу.

«Мисливські усмішки» — яскрава сторінка не тільки в багатогранній творчості Остапа Вишні, а й у всій українській сатирично-гумористичній літературі. Тематичний цикл усмішок: сільські, мисливські, закордонні, київські, кримські тощо.

Перегляд відео

Аналіз усмішки "Сом"

Жанр: усмішка.

Тема: гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл і міг з'їсти гусака, гімалайського ведмедя і навіть парового катера.

Головна іДея: виховання любові до природи, щирий захват красою рідної природи, неприхована залюбленість у неї.

Композиція: усмішка складається з чотирьох частин:

✵ у першій оповідач запрошує читача побувати на Осколі й помилуватися краєвидами цієї річки;

✵ у другій частині дід Панько застерігає бути обережним біля ковбані, у якій живе величезний сом;

✵ у третій частині йдеться про сома, який тягав за собою моторного човна;

✵ у четвертій герой-оповідач розповідає про те, чим живляться соми і як їх ловити.

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літературі — явище унікальне. У них спостерігаємо оригінальний синтез народного анекдоту й пейзажної лірики. Ці пейзажі досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою.

Усмішка «Сом» починається із запрошення побувати «на річці на Осколі», ніби спонукаючи читача до довірливої розмови. Оповідач перейнятий щирим захватом від краси довколишнього світу — своєрідної ідилії гармонійного поєднання людини й природи. Мова мальовничого пейзажного опису чарівних місць лагідна, ніжна. Такий ліризм посилюється змалюванням появи на річковому плесі сім'ї чирят: матері й «манісіньких чиряточок», а далі — «качка-крижень з криженятами», легесенькі «болотяні курочки». Усе тут рухається, міниться барвами, звуками, з-поміж яких пробиваються дівочі «різні чудові пісні». Створюється враження від великого живого рухливого організму, яким є природа і в якому все взаємопов'язане, а людина — її невід'ємна частка. Від лагідних описів оповідач плавно переходить до перестороги небезпеки (вустами діда Панька) — наприклад, про «велику ковбаню», у яку може і «дзвіниця пірнути». Далі дід розповідає якусь неймовірну історію, яка відбулася «ще за панів» з величезним сомом, який проковтнув і гусака, і собаку панського, і навіть «парового катера». Ця історія змінюється наступною, знову про сома, її розповідає вже «дуже заядлий і дуже справедливий рибалка», й акценти тут інакші — про те, який сом сильний і могутній. Нарешті, картина остання, завершальна, — у цій історії образ сома цілком реалістичний, приземлений — на перший погляд, вона нагадує своєрідну інструкцію з риболовлі сомів. Мабуть, нею можна було б і скористатися, якби не наявний тут відвертий гумор, насмішка з довірливого читача, знову гіперболізація образів і прикметні фантастичні деталі (наприклад, у череві сома може виявитися копчена ковбаса, варений рак і пара «цілісіньких шпротів»). Як бачимо, у цій усмішці акварельний український краєвид змінюється майстерним діалогом, влучні деталі супроводжують репліки, описи комічних і фантастичних ситуацій. І скрізь є «всюдисущий автор» — усміхнений, іронічний, проникливий. Він кидає одну-дві деталі й мовби спостерігає реакцію читача. Є його щирий захват красою рідної природи, неприхована любов до неї, відчуття казки з дитинства, святковості.

Виконання тестових завдань

1. Справжнє прізвище Остапа Вишні

А Фітільов

Б Рудченко

В Губенко

Г Лозов'ягін

2. В усмішці як літературному жанрі поєднано риси

А гуморески і байки

Б фейлетону і казки

В анекдоту і новели

Г гуморески і фейлетону

3. До жанрових ознак усмішки належать

А поєднання побутових замальовок, жанрових сценок з авторськими відступами, лаконізм, дотепність

Б яскраво виражена мораль, зображення великого проміжку часу, висміювання вад суспільства

В динамічний сюжет, несподівана розв'язка, психологізм, потужний ліричний струмінь, пейзажі

Г наявність кількох сюжетних ліній, авторські відступи, дотепність, лаконізм, елементи фантастичного

4. Головна тема «Мисливських усмішок» Остапа Вишні — зображення

А безтурботного життя мисливців

Б краси рідної природи й любові до неї

В наслідків від перебування людини на природі

Г сміливих і захоплених своєю справою мисливців

Д беззахисної перед людиною природи

5. У назві гуморески «Моя автобіографія» використано

А епітет

Б алегорію

В інверсію

Г тавтологію

Д фразеологізм

6. Велику ковбаню в річці герой-оповідач («Сом») вимірює

А панським собакою

Б великим сомом

В паровим катером

Г дзвіницею з хрестом

Д гімалайським ведмедем

7. Події в усмішці «Сом» відбуваються на річці

А Дністер

Б Дунай

В Черемош

Г Буг

Д Оскіл

8. Найсильніше враження в дитинстві на Остапа Вишню справив твір

А «Катехізис» Філарета

Б «Оракул» Соломона

В «Руський паломник»

Г «Сон (Мені тринадцятий минало… )» Т. Шевченка

Д «Записки охотника» І. Тургенєва

9. Установіть відповідність

Розділ

Зміст (усмішка «Сом»)

1 перший

2 другий

3 третій

4 четвертий

А застереження діда Панька бути обережним біля глибокої ковбані, адже в ній живе великий сом, який з'їв панського собаку

Б розповідь про те, чим живляться соми, і рекомендації, як їх ловити

В запрошення побувати «на річці на Осколі» й насолодитися мальовничими пейзажами

Г історія навчання Остапа Вишні в Зіньківській двокласній школі

Д розповідь «заядлого й справедливого рибалки» про те, як сом тягав за собою моторного човна

10. Установіть відповідність

Художній засіб

Приклад

1 гіпербола

2 оксиморон

3 інверсія

4 порівняння

А Тут і починається найцікавіший момент качачого полювання

Б «Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитись!» — і галопом далі

В … водяться дикі качки… по річках — колисках смарагдової Батьківщини нашої…

Г … селезень каменем падає в воду, — прекрасний, як казка, у своєму весняному вбранні…

Д Та там з одного набою торік по двадцять чотири качки били.

11. Головною темою «Моєї автобіографії» є розповідь про

А політичну ситуацію в радянській Україні

Б громадянську активність автора

В формування світогляду письменника

Г «темні» сторінки дитинства митця

Д літературні уподобання гумориста

12. У «Моїй автобіографії» Остап Вишня порушив усі названі проблеми, ОКРІМ

А формування митця

Б пошани до старших

В поваги до вчителів

Г екології довколишнього світу

Д відповідальності за свою працю

Домашнє завдання:

Прочитати усмішку "Сом"

Урок № 11

Дата: 20.11.2020р.

Тема: Директорська контрольна робота. Контрольне тестування "Українська проза 20-х років XX століття"

Шановні учні! Завдання ДКР виконуйте на подвійних аркушах паперу!

Підпис(на 7-ому рядку зверху):

Директорська контрольна робота

з української літератури

учня/ учениці ІІ курсу гр.№ 936

ДПТНЗ "Покровський ЦППРК"

Прізвище та ім"я

Всередині аркуша вкажете дату і тему, завдання виконуйте як завжди.

І рівень

Завдання 1─ 15 мають по чотири варіанти відповіді, серед яких лише ОДИН ПРАВИЛЬНИЙ. Виберіть правильну відповідь

1.Перша збірка оповідань М. Хвильового має назву (1б.)

А «Молодість» Б «Досвітні симфонії» В «В електричний вік»

Г «Сині етюди» Д «Думки проти течії»

2.За жанром «Я (Романтика)» -(1б.)

А етюд Б новела В оповідання

Г роман Д повість

3.Твір «Я (Романтика)» присвячено(1б.)

А Кононівським полям Б «Іскрєннєму моєму Якову де Бальмену»

В «Цвітові яблуні» М.Коцюбинського Г Любові всевишній

Д Шевченку

4. Головні події новели М. Хвильового «Я (Романтика)» відбуваються (1б.)

A на майдані Б у княжому палаці В у сільській раді

Г у лісі Д у клубі

5. Яким словом мати з твору М. Хвильового “Я (Романтика)” тонко підкреслює

внутрішній стан свого сина – чекіста? (1б.)

A м’ятежний Б несправедливий В праведний

Г жорстокий Д черствий

6. Табірний щоденник Остапа Вишні називається (1б.)

А «Думи мої, думи мої...» Б «Живописна Україна»

В «Чиб’ю» Г «Вишневі усмішки»

Д «Моя автобіографія»

7.Справжнє прізвище автора твору «Моя автобіографія» (1б.)

А Квітка Б Тобілевич В Губенко

Г Фітільов Д Рудченко

8.Членом якого літературного угруповання був у 20-ті роки XX ст. Ю. Яновський? (1б.)

А НОВА ГЕНЕРАЦІЯ Б «Гарт» В ПЛУГ

Г ВУСПП Д ВАПЛІТЕ

9.Який різновид роману започаткував Ю. Яновський в українській літературі? (1б.)

А урбаністичний роман Б соціально-психологічний роман

В історичний роман Г роман у новелах

Д пригодницький роман

10.Кульмінацією у творі «Місто» є (1б.)

А поселення Степана в Гнідих Б бійка з Максимом

В смерть Зоськи Г зустріч з Надійкою

Д зустріч Степана з Левком

11. Перечитуючи свою збірку від початку до кінця, Степан із твору В.Підмогильного «Місто» зрозумів, що … (1б.)

А у його творах не б’ється людське серце

Б ці оповідання не всім можуть бути цікаві

В потрібно змінити тематику

Г більше уваги слід приділяти побудові речень

Д більше писати не буде

12.Яке оповiдання Степан із твору В.Підмогильного «Місто» написав першим? (1б.)

А «Смуга перешкод» Б «Нiж» В «Залiзо»

Г «Бритва» Д «Місто»

13. Чим закiнчується твір В.Підмогильного «Місто»? (1б.)

А головний герой помирає Б Степан одружується з Ритою

В Степан починає писати повiсть про людей

Г описами Києва

Д поверненням Степана в село

14. «Королем українського тиражу» сучасники називають (1б.)

А Ю.Яновського Б О.Вишню В М. Хвильового

Г В. Підмогильного Д М.Коцюбинського

15. Хто з українських письменників, звинувачений у контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на Постишева під час Жовтневої демонстрації, відбув 10-річне ув’язнення в північних таборах(1б.)

А Ю.Яновський Б О.Вишня В М. Хвильовий

Г В. Підмогильний Д М.Коцюбинський

ІІ рівень

Завдання 16-17 передбачають установлення відповідності.

До кожного рядка, позначеного БУКВОЮ, доберіть відповідник, позначений ЦИФРОЮ

16.Установіть відповідність між героєм твору «Майстер корабля» та його характеристикою(4б.)

1 Сева

2 Богдан

3 Професор

4 Директор

А справжній чоловік, матрос, якого вабить море й пригоди, мандрівник, який перебуває в постійних пошуках

Б відданий і невтомний працівник, непомітний, скромний і упертий у роботі

В людина, далека від мистецтва, зацікавлюється творчим процесом, доходить до розуміння тих завдань, що їх ставлять перед собою митці

Г прагнучи осмислити прожите, 70-річний головний герой роману робить утішний висновок, адже досяг того, про що мріяв

Д прийшовши режисером у кіно, він поставив невеличку комедію й блискуче провалився»

17. Установіть відповідність між персонажами одного й того самого твору (4б.)

1 матір Марія

2 Сева

3 Надійка

4 дід Панас

А Мотря Довбиш

Б доктор Тагабат

В рибалки

Г Тамара Василівна

Д Богдан

ІІІ рівень

Завдання 18 (творчого характеру)

18.Виконайте одне із завдань (2б.).

Хто небезпечніший для людства: доктор Тагабат чи дегенерат? Відповідь обґрунтуйте.
Напишіть твір-мініатюру «Конфлікт фанатизму й людяності в новелі М. Хвильового «Я (Романтика)»
Висловіть ваше ставлення до образу Степана Радченка. Позитивним чи негативним ви його бачите? Відповідь обґрунтуйте.
Степан Радченко – завойовник міста чи його жертва? Відповідь обґрунтуйте.

Урок № 12

Дата: 24.11.2020р.

Тема: Модерна драматургія

Розвиток національного театру («Березіль» Леся Курбаса, Харківський театр ім. І.Франка), драматургії 1920−1930 рр. (від ідеологічних агіток до психологічної драми). П’єси В.Винниченка, М.Куліша, І.Дніпровського, І.Кочерги, Я.Мамонтова на перетині традицій «корифеїв», зарубіжноїкласики і модерної драматургії.

Микола Куліш. Основне про життєвий і творчий шлях митця. Зв’язок із театром Л.Курбаса. Національний матеріал і вселюдські, «вічні» мотиви та проблеми у п’єсах.

«Микола Куліш — талант світового масштабу. Не буду шукати безперечних аналогій у класиці — між Шекспіром і Шіллером або Мольєром чи Бомарше, але в сучасній йому радянській драматургії він не мав собі рівних…» (Юрій Смолич).

Своєю подвижницькою працею, ідейно високою літературною і театральною творчістю, прикладом особистого життя Микола Куліш активно залучався до реалізації ідеї національного відродження рідної землі.

Дізнаймося більше про розвиток українського театру та про життєвий і творчий шлях Миколи Куліша.

1. Прочитати, основне записати в зошити

Розвиток національного театру 1920-1930-х рр.

У роки визвольних змагань українців театр стає важливим чинником національно-культурного будівництва. На початку 20-х років діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні та пересувні театри. У 1918 році в Києві функціонували Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919-1920 роках у Галичині й Буковині діяли «Новий Львівський театр», Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР. 1919 року відкрили Державний театр імені Тараса Шевченка в Катеринославі, 1920 року — Новий український драматичний театр імені Івана Франка у Вінниці (керівник Гнат Юра). 1922 року керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр, перейменований на «Березіль», став також і мистецькою лабораторією, і проводив культурно-громадську роботу. 1926 року «Березіль» перевели до Харкова.

Професійний театр розвивався у двох напрямах. Режисер Гнат Юра, спираючись на принципи романтичного та реалістично-побутового театру, схилявся до реалістично-психологічної системи. У репертуарі Вінницького театру переважали п'єси національної драматургії (Франка, Карпенка-Карого, Старицького, Винниченка).

Натомість режисер Лесь Курбас постійно експериментував, випробовував низку мистецьких шляхів — від психологічної драми до експресіонізму. Він прагнув утворити «рефлексологічний» театр негайного впливу на глядача, який би активізував його і збуджував до дії. Із цією метою режисер у своїх естетичних шуканнях від умовних форм ішов через синтез умовності й психологізму до філософських вистав. Порвавши з традицією етнографічно-побутового театру, режисер орієнтувався на модерні течії європейського театру. Це був театр синкретичний, у якому елементи драматичного дійства перепліталися з різними формами мистецтва: пластикою і хоровою декламацією, мімікою і жестом, елементами цирку й балету, музикою. Лесь Курбас уперше на національній сцені використав прийоми кіно. Саме йому судилося створити український модерний театр.

На перших порах режисери ставили класику. Лесь Курбас інсценізував «Гайдамаки» Шевченка, поставив п'єси «Цар Едіп» Софокла, «Макбет» Шекспіра тощо. Уперше герої світової класики заговорили українською мовою, адже в Російській імперії не дозволялося ставити п'єси світових драматургів у перекладі українською. Національна драматургія в театрі Курбаса була представлена реалістичною драмою Винниченка («Чорна Пантера і Білий Медвідь») та символістськими етюдами Олександра Олеся. Широко побутувала агітп'єса, але вона не мала художньої цінності. Незабаром виникла соціально-психологічна драма («97» Миколи Куліша), документально-реалістична («Бунтар», «Дванадцять» Мирослава Ірчана) і символістсько-романтична п'єса («Коли народ визволяється», «Батальйон мертвих» Якова Мамонтова).

На поетиці символізму будували п'єси Яків Мамонтов та Іван Кочерга. У драмах Івана Кочерги велику роль відіграють символи як семантичні ключі до розуміння змісту його творів. У них обігруються символи часу («Майстри часу»), світла («Свіччине весілля»), млинового жорна й алмазу («Алмазне жорно»). Твори цих митців попереджували про небезпеку, що наступає, якщо розбуджувати в масах руйнівні інстинкти.

Спираючись на гуманістичні цінності драматургії XIX століття, молоді митці зосереджували увагу на людині. У драмі «97» Микола Куліш поставив питання про людське життя як найвищу цінність, висвітливши взаємини особи і радянської влади.

Глибоким новаторством відзначилися п'єси Миколи Куліша в постановці Леся Курбаса: «97», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Комуна в степах», «Маклена Граса». Національний театр Курбаса — Куліша руйнував догматичну концепцію керівних кадрів доби диктатури пролетаріату щодо історичного оптимізму у світогляді нової людини, позбавленої національних ознак. Це був театр філософського спрямування, що правдиво моделював трагізм «нового життя», складну долю людини доби. А тому проти цього театру й Куліша ополчилася партійна критика, у 30-х роках знищивши його.

Жанровий репертуар драматургії відзначається великим багатством, оновленням структури. Експериментально-психологічну драматургію творить Володимир Винниченко (драма «Закон»). Куліш стає творцем трагікомедії «Народний Малахій». Яків Мамонтов написав трагікомедію «Республіка на колесах». Іван Дніпровський написав психологічну драму «Яблуневий полон», присвятивши її подіям національно-визвольної революції, відтворивши там конфлікт особистісного із суспільним, загальнолюдського — із класовим.

Таким чином, драматургія якісно оновлюється, наповнюється філософським змістом. Після 1934 року наступить новий її етап, позначений партійним тиском і розгромом українського мистецтва. У драматургії розпочнеться довга й затяжна криза.

Повідомлення про М. Куліша

Микола Куліш — один із найяскравіших та найбільш оригінальних українських драматургів першої половини минулого століття. Розквіт його творчої активності припав на 20-ті — початок 30-х років — період відродження, розвитку та трагедії України. М. Куліш — один із засновників української модерної драматургії. Його п'єси нічим не поступаються кращим світовим зразкам. Їх постановка в «Березолі» Леся Курбаса дала можливість двом корифеям українського театру в синтезі тексту і режисерського таланту показати найболючіші проблеми тих років.

Микола Гурович Куліш народився 6 грудня 1892 року в селі Чаплинка Херсонської області. Родина його батьків жила бідно: батько майже все життя провів у наймах, мати від важкого життя (теж у наймах) передчасно померла. Миколі з дитинства довелося служити в панських економіях. «Люблю… голоту. Серцем її люблю», — напише згодом драматург. Матеріальні нестатки, життя в сирітському будинку все ж не перешкодили здібному хлопцеві закінчити сільську школу (1901-1905).

1905 року місцева інтелігенція, зважаючи на неординарні здібності Миколи та його прагнення до навчання, зібрала гроші і послала хлопця вчитися у вищу початкову школу в Олешків. Але коштів на закінчення навчання не вистачило, і Микола опинився в притулку олешківського благодійного товариства. Через бунтарський дух М. Куліша 1908 року виключили зі школи. Тут вдруге на допомогу майбутньому драматургові приходить прогресивна інтелігенція. Завдяки турботам молодих учителів Микола Гурович вступає до громадської чоловічої гімназії. Він виявляє себе як талановитий та всебічно розвинений юнак. Випускає рукописний журнал, пише вірші, ставить аматорські вистави. У гімназії Микола знайомиться і починає товаришувати з І. Шевченком (гімназійна кличка «Жан»), майбутнім драматургом і прозаїком, відомим під ім'ям Івана Дніпровського.

1913 року гімназію було закрито, і Микола, маючи надію таки отримати атестат про закінчення гімназії, їде на Кавказ, де було легше скласти екзамени екстерном. Підготовку до вступу в університет (Микола хотів навчатися в Одеському університеті, куди і приїхав після закінчення гімназії) перервала світова війна. М. Куліш пішов в Одеську школу прапорщиків. Закінчивши її 1915 року, їде на фронт. Незважаючи на загрозу трибуналу, він залишає військову частину і їде до Олешок, щоб заручитися і попрощатися зі своєю дівчиною Антоніною. Уже на фронті він знаходить можливість узяти з нею шлюб. Штабс-капітан Куліш добровільно зголошується залишити штаб і піти на передові позиції. Навіть під час війни письменник продовжує писати вірші, а також одноактові п'єси для солдатського драмгуртка.

У 1917 р. Куліша як найавторитетнішого і найпрогресивнішого офіцера, обрано депутатом на військовий з'їзд Західного фронту, що проходив у Луцьку. 1918 року Микола Гурович Куліш прибуває до рідних Олешок і відразу з головою поринає в культурно-громадське життя. Він очолює виконком міської Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, у Дніпровському повіті організовує культурно-політичне українське товариство «Просвіта» і стає його головою. Намагається вирішити й питання економічного плану, щоб дати товари і заробіток населенню, скасовує царську тюрму в Олешках із наміром перетворити її на майстерню.

Коли на Олешки почали наступати десантники Антанти, що знищували всіх причетних до української революції, Директорія наказала всім відступати без бою. Незважаючи на це, М. Куліш у Херсоні збирає півтори тисячі олешківських утікачів, сформувавши таким чином «Перший Український Дніпровський Полк». Із цим полком Микола Куліш, як начальник штабу, проходить шлях від Херсона до Києва.

Юрій Яновський у своєму романі «Вершники» описав полк Куліша під назвою «олешківського батальйону Шведа», а сам Микола Гурович став прототипом комісара Данила Чабана, якого Яновський характеризує як «майбутнього письменника». До речі, коли роман «Вершники» (1935) вийшов друком, сам Куліш перебував уже на Соловках…

Улітку 1919 року, під час другого наступу Денікіна, Куліш перебуває в підпіллі. Коли Радянська влада знов утвердилася на сході Україні, Куліш повертається до рідних Олешок. Тут він редагує газету, завідує повітовим відділом народної освіти. Микола Куліш сприяє відкриттю українських шкіл та дитячих притулків, пише буквар «Первинка». У той час драматургу довелося вперше потрапити за ґрати, адже його діяльність під час війни «не зовсім співпадала з інтересами більшовицької армії» (зі слів дружини письменника Антоніни Куліш, полк Миколи, змальований у романі Ю. Яновського «Вершники», зовсім не «сповідував» більшовицької політики). Олешківський виконком бере Куліша на поруки.

2-й учень. Перебуваючи на посаді, яка вимагала постійних поїздок по району, Микола Куліш на власні очі бачив страшну трагедію голоду 1921 року. Побачене спонукало драматурга до написання першого твору — драми «97». 1922 року Куліш переїжджає до Одеси. Там він працює в губнаросвіті й остаточно закінчує драму «97» (1924 р.). 1924 року Куліш висилає в Харків п'єсу, а 9 листопада в театрі ім. Франка відбувається її прем'єра.

Цією п'єсою письменник не ввійшов — увірвався в літературне й театральне життя України. 1925 року, лише за рік після написання, «97» було поставлено в Нью-Йорку та інших містах США. Проте фінал твору, у якому автор на вимогу цензури змушений був урятувати від смерті головного героя Мусія Копистку, не задовольняв М. Куліша. «Фінал може бути тільки один, — писав він 10 грудня 1924 року, — загибель комнезаможу на селі в добу голоду». Дві сили зіткнулися в сюжеті п'єси, одна народжена іншою — революція та голод. І обидві вони мертвотні, і сіяти можуть лише смерть».

Тема села та його знищення знаходить своє місце в драмах «Комуна в степах» (1925, 1931) та «Прощай село!» (1933). У п'єсах Куліша часто переплітаються комедійне та трагедійне. У п'єсі «Отак загинув Гуска» (1925) головний герой осмислюється і як комедійний, і як трагедійний персонаж. «Хулій Хулина» (1926) — теж комедія. «Радянська Україна — якась суцільна божевільня», — пише про неї один із тогочасних «політрецензентів»: двоє шахраїв, що вдають із себе партійних босів, упродовж певного часу дурять ціле містечко на чолі з місцевими партійними чиновниками. П'єсу пройнято атмосферою трагічної сатири. У мелодрамах «Зона» (1926) та «Закут» (1929) драматург безпосередньо звертається до теми переродження революційної ідеї, катастрофи фанатизму, висвітленої в попередніх п'єсах. Комуни, партократизм, комуністичний фанатизм набувають чітко окресленої думки про соціалізм як «хвору мрію», утопічний й небезпечний соціально-психологічний експеримент у «Народному Малахії» (1927). Головний герой, Малахій Стаканчик, пройнявшись ідеєю морального вдосконалення людства, урешті-решт утрачає розум. Фанатична віра в «голубую даль» призводить до його загибелі.

Прем'єра цієї резонансної п'єси відбулася на сцені «Березолю» 31 березня 1928 року, але була нищівно розкритикована та з часом знята з репертуару. На той час М. Куліш був президентом ВАПЛІТЕ. Але починався процес знищення новітньої української літератури. На початку 1927 року Микола Куліш та інші члени ВАПЛІТЕ на вимогу ЦК КП(б)У змушені були виключити з організації Хвильового, Ялового та Досвітнього. 25-28 січня 1927 року з метою створення нової літературної «пролетарської» організації ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників), що мала стати опозицією до ВАПЛІТЕ, було проведено з'їзд пролетарських письменників від ЦК КП(б)У. Це був початок кінця. ВАПЛІТЕ 14 січня 1928 року самоліквідувалась.

1929 року Микола Куліш написав «Патетичну сонату», яку також заборонили ставити в Україні. Змальовані в п'єсі події охоплюють період між двома Великоднями 1917-1918 років. Значну композиційну роль у п'єсі відіграє геніальний твір Бетховена «Патетична соната». Це була художня спроба порушити важливі питання долі українців, зокрема інтелігенції, на першому етапі національно-визвольної революції.

1934 року М. Куліша виключають із Комуністичної партії за написання «антипартійних націоналістичних п'єс». А 8 грудня під час похорону найближчого друга І. Дніпровського М. Куліша прямо з вулиці енкаведисти забирають у свій «воронок». Вилучена під час обшуку п'єса «Такі» (рукопис) зникла в архівах КДБ. Із кіносценарію «Парижком» залишився лише уривок.

На закритому судовому слуханні 27-28 березня 1935 року велику групу «націоналістів», серед них і М. Куліша, засудили на 10 років спецтаборів. Окрім стандартних у таких випадках звинувачень, Кулішеві інкримінували ще й членство в ОУН. Під час відбуття покарання М. Куліш, як «особливо небезпечний злочинець», утримувався в спецізоляторі. Миколу Куліша ніхто не бачив, що призводило до існування різних чуток щодо його існування та смерті в таборі. Із архівних документів відомо, що «особлива трійка» УНКВД Ленінградської області постановою ч. 83 від 9 жовтня 1937 року засудила видатного драматурга до розстрілу.

3 листопада 1937 року Миколу Куліша розстріляли разом із великою групою української інтелігенції в лісі під Сандормохом (Карелія).

Переглянути відео

Виконання тестових завдань

1. Хто прагнув утворити «рефлексологічний» театр негайного впливу на глядача, який би активізував його і збуджував до дії?

А Гнат Юра

Б Олександр Загаров

В Лесь Курбас

Г Панас Саксаганський.

2. «Березіль» став зразком театру

А побутово-етнографічного

Б реалістичного

В неоромантичного

Г експресіоністичного.

3. Спираючись на гуманістичні цінності драматургії XIX століття, молоді митці зосередили увагу на

А природі;

Б людині;

В проблемах міста;

Г проблемах села.

4. Театр Курбаса було знищено в

А 10-х роках XX ст.

Б 20-х роках XX ст.

В 30-х роках XX ст.

Г 40-х роках XX ст.

5. Новий етап драматургії, позначений партійним тиском і розгромом українського мистецтва, настав після

А 1934

Б 1935

В 1936

Г 1937.

6. Микола Куліш — представник

А «Розстріляного відродження»

Б літературного процесу 40-х років

В літературного процесу 50-х років

Г літературного процесу 60-х років

7. Микола Куліш став прототипом одного з героїв твору

А Остапа Вишні «Сом»

Б В. Підмогильного «Місто»

В Ю. Яновського «Вершники»

Г Миколи Хвильового «Я (Романтика)».

8. Куліш увірвався в літературне життя твором

А «97»

Б «Патетична соната»

В «Мина Мазайло»

Г «Маклена Граса».

9. Зустріч із ким змінила не лише біографію, а й творчий метод Миколи Куліша?

А Володимиром Винниченком

Б Лесем Курбасом

В Іваном Кочергою

Г Яковом Мамонтовим.

10. Творцем модерної драми українського відродження став

А Володимир Винниченко

Б Микола Куліш

В Іван Кочерга

Г Яків Мамонтов.

11. Микола Куліш був президентом письменницької організації

А «Гарт»

Б «Плуг»

В МАРС

Г ВАПЛІТЕ

12. Микола Куліш відбував заслання

А на Сахаліні

Б у Магадані

В у Воркуті

Г на Соловках.

Домашнє завдання:

Прочитати драматичний твір «Мина Мазайло» Миколи Куліша

https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1087

Урок № 13

Дата: 26.11.2020р.

Тема: Микола Куліш "Мина Мазайло". Розвінчання національного нігілізму, духовної обмеженості на матеріалі українізації. Сатиричне викриття бездуховності обивателів, які зрікаються своєї мови

Хід уроку

Епіграф:

Нації вмирають не від інфаркту.

Спочатку їм відбирає мову.

Ліна Костенко

1. Переглянути відео

2. Бліц-вікторина за текстом

Яке завдання дала Рина подрузі Улі?
Синонім до слова темно-синій
Тьотя Мотя приїхала з ...
Друга частина родового прізвища Мазайлів
Хто такі селяни, за висловом тьоті Моті?
Що говорив Мина Мазайло про українізацію?
Назвіть винахід Мини Мазайла
Яку виставу бачила тьотя Мотя в Москві?
Хто такі Тертика та Губа?
Хто відвідав у маренні Мазайла?
Прізвище, яке отримав Мина.
Чим закінчується комедія?

У «Спогадах про Миколу Куліша» дружина драматурга згадувала: «Коли працював над своїм «Миною», Микола якось зайшов до загсу і там прочитав список змінених прізвищ. Там було одне прізвище – Гімненко, змінене на Алмазов. Це його так розсмішило, що вирішив вставити цей випадок у п’єсу».

Літературознавці й критики не були одностайними у визначенні жанру п’єси «Мина Мазайло». М.Куліш визначив свій твір як філологічний водевіль; Ю.Лавріненко – політична комедія; Лесь Танюк – філологічна комедія, яку важко перекласти іншою мовою. У шкільній програмі жанр п’єси «Мина Мазайло» трактується як сатирична комедія. Пригадайте це жанрове визначення.

Сатирична комедія – це твір, у якому за допомогою сатиричних засобів різко висміюються суттєві суспільні вади, зображуються смішні (комічні) події, персонажі.

1928 року Микола Куліш пише п’єсу «Мина Мазайло». Свою комедію письменник створив на «живому матеріалі», який дало йому спостереження над запроваджуваним у 20-ті роки минулого століття процесом українізаціЇ.

Українізація –1. Політика радянської влади у 20-ті роки XX століття;

2. Процес відродження української мови, втраченої внаслідок дискримінації, упровадження в усі сфери її вживання на історичних українських територіях.

– Отож визначимо тему п’єси «Мина Мазайло»:

1. Художнє відтворення проблеми українізації.

2. Сатиричне змалювання новітнього міщанства.

Прийом «Фішбоун», схема:

Причини подій

Доля української мови, як і доля нації, в усі часи складалася непросто. «Не было, нет и быть не может»- так говорили про існування української мови, не визнавали її, калічили неправильною вимовою, призначали для хатнього чи провінційного вжитку.

За спогадами сучасників, М Куліш дуже добре знав українську мову, високо цінував її, стверджуючи, що таких багатих і соковитих, дуже мало на світі. Тому й боровся за її подальший розвиток. Драматург вустами героїв пʹєси розкриває красу, багатство, національну своєрідність української мови, її неповторність.Таким чином, мова ніби говорить: «Подивіться, яка я багата й красива!» А Мазайло бачить всі свої нещастя в ній та в прізвищі.

Коли мова заходить про українізацію, національне питання, мовці використовують слова: патріотизм, націоналізм, шовінізм, манкурт, нігіліст. Характеризуючи персонажів, вам доведеться користуватися ними. Можливо, хтось не знає значення цих слів, тому ви бачите витяг із тлумачного словника, в якому наводяться визначення цих понять.

Нігілізм – заперечення цінностей або заперечення установлених суспільством норм, принципів, законів, авторитетів.

Нігіліст – людина, яка негативно ставиться до всього загальновизнаного.

Шовініст – людина, що обстоює ідею расової винятковості та розпалює національну ворожнечу й ненависть.

Націоналіст – той, що розпалює національну ворожнечу під гаслом захисту своїх національних інтересів і національної винятковості.

Патріот – віддана своїй вітчизні та народу людина.

Манкурт – особа, що відмовляється від свого народу, національності.

Обиватель – житель певної місцевості; людина, позбавлена широких суспільних поглядів, яка живе міщанськими інтересами.

3. Робота над характеристикою героя.

Заповніть анкету головного героя п’єси Мини Мазайла.

Орієнтовний зразок

1. Прізвище, ім’я та по батькові.

2. Де проживає.

3. Національність.

4. Освіта.

5. Місце роботи.

6. Сімейний стан, склад сім’ї.

7. Винаходи.

8. Партійність.

9. Ставлення до українізації.

10. Риси характеру.

4. Прочитати, законспектувати

Характеристика героїв комедії

Головний персонаж — «українець за походженням Мина Мазайло» — рішуче повстає проти української мови та культури. Людина цілком денаціоналізована роками чиновницького запобігливого плазування, Мазайло зненавидів свою приналежність до колись уярмленого «другосортного» народу, через яку він не міг дістатися на «вищий щабель службової ієрархії.»

Із сцени, коли Мина Мазайло вперше з’являється у п’єсі, ми бачимо несміливу, навіть затуркану людину, що роками звикла принижуватися перед чиновницько-бюрократичною братією вищого рангу і прислухатися до свого емоційно-полохливого серця. Йому «заціпило» у загсі, і він довго не наважувався задати питання про зміну прізвища. Хоча все виявилося на диво простим (не те, що у царські часи!): пиши заяву і чекай оголошення в газеті. У сім’ї ж під впливом перемоги-удачі Мина виступає грубим, войовничим деспотом. Він загрожує синові, який не хоче міняти прізвище і прихильно ставиться до українізації: «Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!..» або «Уб’ю!.. Вижену з дому!» Під час родинної дискусії Мазайло виявляє повну некомпетентність і нерозуміння української історії. Слово «українець» для нього страшне і ненависне, він воліє бути, у крайньому разі, малоросом,— усе ж ближче до «великої нації»: «Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови». І за царських, і за радянських часів політика уряду щодо української мови була однаковою — обмежити, заборонити, усунути з активного обігу як «другосортну». Тимчасова «відлига» — «українізація» — нічого не вирішувала, бо в підсвідомості пересічних українців вже зафіксовано їхню меншовартісність. Недаремно Мазайло говорить: «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». Та, здається, ще не все втрачено. Генетична пам’ять українця навіяла Мині страх перед зрадою предківщини, приславши дідів Запорожця, Чумака та Селянина: «Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене, Боже мій, Боже мій…»

Неперевершена комічна (і трагічна!) сцена тріумфу Мазайлів (тепер уже Мазєніних) перед дзеркалом, коли навіть слова «помер Мазєнін, Мина Маркович. Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина…» або «Тут спочиває прах Мини Марковича» здаються їм солодкими. До такого ступеня виявилася безглуздою їхня мрія.

Закінчується історія Мазайла чисто по-гоголівському — «німою» сценою і повним крахом героя — його звільняють з посади «за систематичний опір українізації».

Ідейним противником Мазайла є його син Мокій. Ось як його характеризує літературознавець Н. Кузякіна: «Свою любов до рідного слова у «Мині Ма-зайлі» драматург віддав Мокієві — самотньому юнакові, чужому і русотяпству, і націоналізмові та далекому і од інтернаціонального пафосу комсомольців. Мока захоплений багатством української мови». І далі: «А ось той же Мока говорить про титри кінокартин: «От, наприклад, написи в «Звенигорі» — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов нарочито псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…»

За подібними поясненнями чується голос самого драматурга, схвильованого проблемами чистоти і розвитку української мови. І водночас мовні симпатії Куліша до Моки пішли на шкоду п’єсі, бо зробили постать юнака ніби позитивною і такою, що виражає авторські ідеї, а позитивний герой з Моки — ніякий…»

Тут ми можемо і погоджуватися, і не погоджуватися з літературознавцем. У Моки дійсно багато хороших рис: глибокі знання української історії, літератури, фольклору, тонке відчуття мови. Він романтик і мрійник. Його філологічні коментарі захоплюють, чарують. Уля каже: « …Він на тебе словами отими тощо… аж пахне». Але коли він говорить дівчині замість слів кохання: «Ах, Улю! Мені вже давно хотілось вам сказати. Хотілось сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!» — то виглядає смішним і недолугим, дійсно «вдареним мовою», тобто теж ідеєю-фікс. У суперечці з батьком Мокій грубий, жорстокий, нестриманий. У нестямі кричить: «З новим прізвищем! У криницю!» І на завершення характеристики — рядки з однієї театральної рецензії: «Більшість схилялася до того, що О. Сердюк у зображенні свого героя обрав єдино вірний шлях — шлях комедійного викриття наївного запаморочення Моки од пахощів рідної мови. О. Сердюк не ганьбив Мокієвих почуттів до рідної мови — над цим не можна сміятись. Глузував О. Сердюк над вузькою обмеженістю думок Моки, над тим, що любов до свого викликала у нього нехіть до іншого, «чужого».

Що стосується анекдотичних (і серйозних!) типів — тьоті Моті та дядька Тараса, то М. Корляків висловив у театральній рецензії на виставу Леся Курбаса цікаву думку: «Дрібничкова Мазайлина ідейка виросла у Курбаса в цілу програму. Курбас вивів Мазайла перед очі всіх, розмалював його страшними фарбами й усією обстановою промовив до глядачів: от вам страсті-мордасті, лякайтеся і борітеся з ним, з Миною Мазайлом, русотяпом злісним. Не вартий цього Мазайло. От тьотя Мотя з дядьком Тарасом — ці вже серйозніші. Самі собою вони — шкідники нового суспільного будівництва».

«Саме дурноверхій і нахабній тьоті Моті, серед інших глибокодумних істин, належало висловити щире захоплення ідеологією «Днів Турбіних». Це висловлювання потребує окремого пояснення.

А. Луначарський називав «Дні Турбіних» [вистава МХАТу 1926 року на матеріалі роману М. Булгакова «Біла гвардія»] «політичною п’єсою», вбачаючи її політичний зміст у вимогах широкої амністії до тих, що опинилися по той бік барикад. Водночас він писав про «двозначність сатири, що її кинуто в обличчя петлюрівщині» і відзначив ту «розлюченість, з якою Булгаков малював петлюрівців». Термін «двозначність сатири», мабуть, найточніше підкреслював широчінь сатиричного леза, що різало вже не історичну петлюрівщину, а живе тіло сучасного культурного процесу…»

Українці в «Днях Турбіних» — це бандити, що розуміються тільки на самогоні й мріють про розстріли, а розмовляють дивацькою сумішшю скалічених російських та українських слів.

Образливу двозначність булгаківської сатири відчув В. Кіршон, який побачив у цьому глузуванні «російського шовініста над українцями».

А. Хвиля сказав про драму Булгакова на сцені МХАТу: «Московський художній театр чудово поставив німецьку мову, щоб показати розмову командувача німецького корпусу в Києві з гетьманом. Німецьку мову артисти вивчили. А українською мовою вони розмовляють так, як розмовляють про Україну та українську мову в брудних чорносотенних анекдотах».

Так ганебна спадщина століть — національна зверхність та упередженість — продовжували жити в мистецтві і побуті сучасників Куліша.

…Цілком вірогідно, що саме однобокість Булгакова розв’язувала руки і Кулішеві. Сцена безнадійних спроб Шервінського заговорити українською мовою («Дні Турбіних») пародіюються подібною ж сценою безрезультатного вивчення Мазайлом правильної російської вимови. Логіка мислення Николки з «Білої гвардії» в розмові про слова «кот» і «кит» в українській мові,— «слова «кит» у них не может быть, потому что на Украине не водятся киты, а в России всего много»,— є природною нормою мислення для героїв Куліша.

Один із тогочасних критиків писав: «»Мина Мазайло» є відповідь і кара за русотяпство. Якщо русотяп в анекдоті глузує з «малороссєйської мови», так тут автор глузує з «гаварил». Одне одного варті».

Отже, тітка Мотя. Заскорузлості поглядів і ворожості до української мови, історії, культури можна лише подивуватися. Її репліки смішні, але ж і страшні. Побачивши на вокзалі напис українською мовою «Харків», вона цілком серйозно питає: «Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?» Те, що в українській опері «Тарас Бульба» артисти співають по-українському — «єто ж просто безобразіє!» Її докази мають «залізну логіку» чехівського героя: «Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада!» Українська мова для неї — просто «австріяцька вигадка».

Вбивчим за силою сарказму є висловлювання тьоті Моті: «По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Але і її зачепило за живе, коли Уля сказала, що у неї ноги відповідають «українському стандарту», бо відразу кинулася крадькома вимірювати свої. Ім’я «тьотя Мотя» перейшло в народі до розряду прізвиськ.

Дядько Тарас — теж гротескна фігура. Він виступає за збереження старого, патріархального без змін, без урахування нових умов життя. Проте в суперечці, хто в кого «вкрав» слова, змінювати чи не змінювати прізвище Мазайлові, дядько виявляється слабшим за тітку Мотю і здається на її милість. Є у нього висловлювання, не позбавлені здорового глузду, продиктовані любов’ю до рідного краю і народу, глибоким знанням історії: «Наші селяни не українці? Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців». Саме дядькові Тарасу належить гірке і страшне передбачення: «їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було…»

Але «історично і суспільно правдива картина численних мовних дискусій п’єси залишає, проте, відчуття обмеженості через відсутність виходу їх у ширший світ і надмірну прямолінійність зіткнень тьоті Моті і дядька Тараса. Як усякі надмірності, вони дратують, а грубість їх поєдинків викликає нехіть до самих проблем».

Що стосується Лини і Рини Мазайлів, то це такі собі войовничі міщаночки, які повністю поділяють зневагу свого чоловіка і татуся до всього українського. Вони постійно милуються собою перед дзеркалом, кокетують і охають та ахають, беручись за серце, як шляхетні дівиці. Між собою ж мати й дочка розмовляють грубо, з лайками та образами, кожна вважає себе розумнішою за іншу. Їхні повсякденні заняття — пліткування, підглядання, обговорення нарядів та заздрість до тих, хто «добре влаштувався» у житті. Коли щось виходить за рамки їхнього розуміння й уявлення, воно піддається беззастережному осуду і навіть прокльону. Мати, дізнавшись про категоричну відмову сина міняти прізвище, пропонує: «Може, проклясти?» І дивується: «І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали…»

Отже, ці два сатирично-комедійні персонажі — уособлення тупого і зарозумілого міщанського середовища часів М. Куліша.

Трохи окремо стоїть у п’єсі постать Улі. Автор постійно підсміюється, іронізує в ремарках: «Уля — як Уля». Тобто така, як усі дівчата її кола. Самозакохано видивляється у люстерко, емоційно-сентиментальна, мрійлива. Але мрії її поки що не простягаються далі «вигідної партії». «Вигідна партія» на той час — комуніст із пристойним стажем, тоді можна щоліта відпочивати в Криму, як Оля Семихаткова.

Уля, як і її подруги, насторожено ставиться до українізації, теж прагне хоч трохи змінити прізвище — Розсохина, щоб звучало не так по-українськи — Розсоха. Але коли вона познайомилася з Мокієм і закохалася в нього, то серцем сприйняла його погляди. Тепер її слова звучать музикою: «І знаєш, «дружина» — це краще, як «жінка» або «супруга», бо «жінка» — то означає, «рождающая», «супруга» ж по-вкраїнському — «пара волів», а «дружина». Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько. .Або по-вкраїнському — одружитися з нею. Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею. Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як «жениться на ней»,— ти чуєш?»

Під впливом Мокія Уля стала ходити до бібліотеки, читати, цікавитися мовою, порівнювати і до деяких «філологічних» висновків дійшла вже сама. І хоч Рина їй говорить: «Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила», Уля відповідає: «Мама ще й тепер по-українському як коли закидають». Віднині вона вже й себе вважає українкою, говорячи, що у неї все українське — навіть губи, очі і ноги (за антропологією). У фінальній сцені Уля повністю виступає на боці Мокія.

Сценічна історія комедії «Мина Мазайло»

Комедія була закінчена наприкінці 1928 року й викликала зацікавлення та здобула підтримку з боку широких верств українського суспільства. Л. Танюк із цього приводу слушно підкреслював: «П’єсу відразу ж — винятковий для М. Куліша випадок! — було оцінено реперткомом дуже високо й рекомендовано до показу в усіх театрах України.»

Уже навесні, в березні й квітні, 1929 року комедія була поставлена в багатьох театрах. Н. Кузякіна, докладно аналізуючи сценічну історію п’єси, зазначала: «Грали комедію Куліша досить широко — в Дніпропетровську, Житомирі, Херсоні, Одесі, Вінниці, Маріуполі. У Києві, поруч із виставою франківців, «Мина Мазайло» жив на сцені обласного пересувного театру (ОРПС). Гастролі Київського театру ОРПС по Україні засвідчили значну популярність «Мини Ма-зайла»».

Домашнє завдання:

Скласти твір про те, чи може вплинути і як прізвище, ім’я людини на її долю.

Урок № 14

Дата:03.12.2020р.

Тема: Сатирична комедія Миколи Куліша "Мина Мазайло".

Хід уроку

1. Переглянути відео

2. Дати відповіді на питання літературного диктанту

1. Через що посварилися й образили одна одну мати і Рина?
2. Яке завдання дала Рина подрузі Улі?
3. Чому Мазайло вирішив змінити прізвище ?
4. Що хотів додати до свого прізвища Мокій?
5. Кого запросив Мазайло для вивчення правильної російської вимови?
6. Якої думки був про українізацію дядько Тарас?
7. Яке прізвище хотів мати Мина Мазайло?
8. Що є кульмінацією твору М.Куліша «Мина Мазайло»?
9. Проти чого намагався протестувати автор п’єси «Мина Мазайло»?
10. Герой п’єси «Мина Мазайло», що, дивлячись на вокзалі напис «Харків», каже, «навіщо ви нам іспортілі город», - це …
11. Тема п’єси «Мина Мазайло»: … .
12. Семантику слова "бринить" герой п’єси «Мина Мазайло» Мокій пояснював дівчині на ім’я …

Домашнє завдання:

Підготувати презентацію або буктрейлер про Миколу Куліша та його твір "Мина Мазайло", підготуватися до написання твору

Урок № 15

Дата: 18.12.2020р.

Тема: РЗМ. Письмовий твір на одну із тем за творчістю Миколи Куліша

Хід уроку

1. Обрати одну із тем та написати твір

Значення п"єси "Мина Мазайло" М. Куліша в наш час
Проблема українізації у драмі Миколи Куліша "Мина Мазайло"
Любов до рідної мови та боротьба за її чистоту у п"єсі М.Куліша "Мина Мазайло"

Урок № 16

Дата: 21.12.2020р.

Тема: ПЧ. Василь Шкляр "Маруся"

Хід уроку

1. Ознайомитися із біографічними відомостями Василя Шкляра (законспектувати)

Василь Шкляр

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%BA%D0%BB%D1%8F%D1%80_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

2. Знайомство зі змістом твору

https://bookclub.ua/ru/read/shklyar/Marusya/

3. Відеоогляд

Урок № 17

Дата: 21.12.2020р.

Тема: ЛРК. Поети рідного краю

Хід уроку

Хід роботи

1. Прочитати, законспектувати

Україна – це історія народу, який протягом багатьох років боровся за свою свободу і незалежність.

Україна – це рідна мова, яка, долаючи перешкоди і всілякі перепони, стала однією з найрозвинутіших мов світу.

Україна – наша Батьківщина. Василь Симоненко писав: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину!» Хочеться вірити, що здоровий глузд переможе в нашій країні, що настане мир.

Дніпропетровщина – наша менша батьківщина, яка багата не тільки своїми ресурсами, але й талановитими митцями художнього слова, які страждають, коли вона страждає, і радіють разом із нею, прославляючи нашу Україну далеко за її межами.

Щоб стати поетом, самого лише бажання замало. Треба ним уродитися . Вища сила вкладає в сутність людську, ще до появи її у світ, кому більше, кому менше, талану проникати в невидимий для земної людини план буття.

Уміння вправно заримувати думки – це ще не поезія. Поезія починається з одкровення – спершу для автора, а потім і для читача.

1. Знайомство з письменниками та їхньою творчістю(зробити записи в зошитах)

У м. Павлограді 20 квітня 1939 року народилася Ганна Світлична.

Кожна епоха уславлена іменами видатних жінок, серед них: княжна Ольга, Євпраксія, Роксолана, Маруся Чурай, Леся Українка, Ліна Костенко. Поруч з цими іменами має право стояти і ім’я Ганни Світличної.

Ганна Світлична, без перебільшення, - явище. якого не знала жодна література світу. Своїм існуванням вона немовби демонструвала тезу про первинність духу і вторинність матері. Інвалід з дитинства, квола тілом, ця жінка була велетнем духу”, - пише голова Дніпропетровської письменницької організації Віктор Савченко.

Ганна Світлична з 7 років була прикута до ліжка важкою хворобою. Перенесла 8 операцій, але недуга не відступала від неї.

Росла без мами. Бо матуся померла ще тоді, коли Ганнуся була маленькою.

Шкільну науку опанувала вдома. Закінчила 3 курси Харківського університету, і це при тому, що все свідоме життя була прикута до ліжка.

Її життя - це десятиліття болю і страждань з якими навіть просто жити – справжній подвиг. Але вона не просто жила – болісно шукала свій шлях, своє місце у житті. Вона піднялася над собою, здолавши свій біль, яким була прикута до ліжка, мов Прометей до скелі, і стала справжньою поетесою своєї рідної України.

Вона автор 15 книг прекрасних віршів. Серед них: “Стежки неходжені весняні”, “Золоте перевесло”, “Сонячні причали”, “Дозрівання”, “Літозбір”, “Сьогодні і завжди”, “Зором серця” та ін.

Поезія Ганни Світличної перегукується зі словом – зброєю, словом – крицею геніальної української поетеси Лесі Українки, якій присвячує прекрасний вірш.

ЛЕСІ УКРАЇНЦІ

Боюсь торкнутись імені твойого,

Але зоря, ота, що у вікні,

Твоя зоря, задумлива і строга,

Зорить подовгу уночі й мені.

Молюсь на неї , сподіваюсь їй,

Її тремтіння ніжно зберігаю.

Сім струн твоїх у тиші золотій,

Сім вічних струн в душі моїй співає.

І вже не знаю, на якій із хвиль

Моя ріка в твою впадає круто.

До слова – слово. Як до болю біль,

До думи – дума, як до рути рута.

І вже не знаю, у чиїм житті,

З ким це було, з тобою чи зі мною?

На барикади мужності круті

Встає дзвінка поезія до бою.

А слово і тремтить, і поспіша,

І чути наче дзвонів десь бриніння.

Й сміється мавка – зболена душа,

А у вікні зоря, оця, що й нині

І небо многомудре та хмільне,

Оце, що й Рині, вечорове небо.

І хай мене хтось тяжко дорікне

Нескромною причетністю до тебе.

Нехай! Та я, мов хвиля до ріки,

Мов зерня спрагле до свойого поля,

Таки причетна міцно й навпаки

До віри, до надій твоїх і болю.

Причетна від найпершого “люблю”.

Причетна до останнього “кохаю”.

Мою причетність, як судьбу мою,

Твоя зоря ген-ген благословляє.

Благославля, ще й сіє на уста,

На серце сіє ломикаменю сім’я,

А сім’я те, як сонце, пророста

І зацвіта твоїм правдивим ім’ям.

Кібець Юрій Іванович народився 6 серпня 1946 року в с. Котівка Магдалинівського району Дніпропетровської області. Закінчив історико – філологічний факультет Дніпропетровського університету. Працював учителем, журналістом, редактором видавництва “Промінь”, заступником директора Дніпропетровського музично – драматичного театру ім. Т.Шевченка.

Автор поетичних книг: “П’ята пора року”, “Оріль”, “Іменем закоханих”, “Зорі батьківського саду”, “Селянський герб”, “Поцілунок крізь грати”.

Село Котівка , де народився поет, знаходиться на межі трьох областей:Дніпропетровської, Харківської, Полтавської.

Тому поет пише:

На три області півень співає,

На три області сонце сідає

Тут село моє степове

В нетипових лівсах пливе.

Тут і граб, тут і дуб, і ялина,

І верба, і ліщина, й калина...

Ось тут, знову тут, там і тут –

Стука дятел, - берези ростуть.

Батьки прищепили хлопцеві любов до праці, до свого села, до рідного краю. Тому не один твір поет присвячує річці свого дитинства і дає назву збірці поетичних творів “Оріль”

ЗАКУТКИ СТАРОЇ ОРІЛІ

Когось усе вабить

Стара Рига,

Мене ж погукала

Стара Оріль –

Ось річище те,

Де вбили комбрига,

Де він тамував

Передсмертний біль.

Когось владно манить

Ореол “Ореанди”,

Мені ж найдорожчий

Орільський ліс –

Скільки отут

Зарито загадок,

Виборів Круппа

Солоних сліз...

Оріль – найчистіша

Річка Європи,

Як свідчить статечно

Довідник ООН.

...Лелека стоїть

За рікою навпроти,

Синіє за нею

Орільський льон.

Скільки тут вкрали

Полотна і мальовок!

Мальви – на скринях,

На полотні...

Крали дівчат

Їх сни кольорові

Срібло шукали

В козацькій труні.

Гумус вантажили

Фашисти в вагони, -

Кращий чорнозем

Де віднайти?

За гонами – гони,

За гонами – гони.

Земле орільська,

Я – це ти!

Це мене

Хотіли украсти,

Душу хотіли

Мою розтоптати.

Я вижив. Стою

Кажу: “Річко, здрастуй!

Нас не пригнобити,

Не роз’єднать.”

Читаючи вірші Юрія Кібця, ми сприймаємо його як глибокого лірика, бо поезії його насичені незвичайними художніми образами і відзначаються багатою метафоричністю.

ОСІНЬ.

Незалежна, золотопежна

Осінь бенкетує по садах, -

То підпалить грушу обережно,

То опалий лист поверне в прах.

Ось туман старезну люльку палить,

Крекче, наче дід у курені.

Осінь – тут як тут:

На гострі палі

Глечики розвісить наливні.

Сушаться у сонячній сушарні

Яблука, гриби та гарбузи.

Приворотне зілля у кошарі

Зріє для дівочої сльози

П’є чаклунка – осінь пізні роси,

Б’є косою в перший льодостав:

Лиш мороз до сну її припросить

Щоби не ловила більше гав.

Василенко Олександра Дмитрівна народилася 10 серпня 1939 року у місті Апостолове.

Мама в тяжкі воєнні та післявоєнні роки працювала у колгоспі «Побєда». А про тата вона говорила так : «свого татка зовсім не пам’ятаю. Мені і не було двох років, як він 29 червня 1941року пішов на війну, а через рік уже й загинув. Воював татко радистом. Все чекаю його…»

У повоєнні роки була голодною і холодною. Не було у що й вдягтися.

Вірші ніколи не писала ні в дитинстві, ні в юності. Навіть не думала про це. Вперше написала віршовані рядки в 30 років, коли братика в армію провела. Все це так схвилювало, збентежило душу і вилилося віршованими рядками… А пізніше не стало й мами, не легко було морально, так тяжко було перенести цей біль. І в ці найтяжчі дні вся біль душі прорвалась віршованими рядками. Вони й допомогли все перебороти й вижити.

Померла Олександра Дмитрівна 1 грудня 2001 року

Скарб, що ціни не має

Мамо, матусю рідненька,

Спасибі. Уклін до землі.

За добре, щире серденько,

За все, що дала ти мені!

Скарб золотий цей тримаю

В шухляді своєї душі.

Скрутно – туди зазираю,

І скарб диво-дивне вершить!

Блискавки відчаю гаснуть,

Хмари неспокою тануть.

Дякую, мамочко, красно

За скарб, що ціни не має!

Він не тьмяніє з роками,

Й іржа перед ним безсила.

Він надиха мене, мамо,

Має магічну він силу.

Михайло Чхан народився у 1926 році в селі Кам’янці, Апостоловського району. Учасник ІІ світової війни, демобілізувався після тяжкого поранення. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. Працював в інституті на кафедрі. Дивуючи колег по роботі блискучими математичними здібностями, дивовижною пам’яттю, він відкрив у собі нікому не відомий талант поета. Своєю першою книгою “Не заходить сонце”, яка вийшла у 1959 році. М. Чхан переконливо засвідчив свою чітку позицію і громадську зрілість.

За радянських часів М.Чхан зазнав переслідування і гоніння за своє чесне, правдиве і відверте поетичне слово. Це його до певної міри зломило як людину дуже ранимого серця і призвело до передчасної смерті у 1977 році. У 1992 році зусиллями друзів поета в Дніпропетровському видавництві “Січ” була видана книга віршів М. Чхана “Зоря в піке”. Поет пішов від нас на 61 році життя. Пішов у розквіті своїх творчих сил. Великого таланту, але не втративши віру в світле майбутнє України і її народу. Про це він напише в багатьох своїх віршах і поемах, а про себе скаже у вірші “Долі”.

ДОЛІ

Ти була мені підступним ворогом:

Кидала хлопчиськом у пожар.

З ніг збивала вивіреним порухом,

Зрадницьки штовхала з кручі в яр.

Серце покривала злоби накипом,

Сумнівом точила, мов іржа,

Пропікала і свинцем, і наклепом,

І щербила думку, мов ножа.

Я тобою шматаний і довбаний

Так, що клаптя цілого нема, -

Я тобою так тепер гартований.

Що зламаєш зуби ти сама

Ти мене топтала і проклятила,

Але я не проклинаю, ні:

Дякую, що й досі ти не зрадила

І навік лишилась при мені!

Чхан. Коротке, звучне, якесь загадково – незвичайне, в крайньому разі, неординарне життя його скінчилося в муках і в забутті.

У старого дуба зрубали –

Не д іждались, щоб сам звалився,

Затріщав гілкам и – руками,

І погасло. Мов очі листя...

Про творчість Чхана звідтоді більше не писали, про нього самого не згадували .

Вклонімося ж ми громадянській мужності та світлому таланту цього поета – земляка, дивосвіту поезії цього степового Апостола.

Домашнє завдання:

Підготувати презентаційні матеріали про письменників Дніпропетровщини

Блог викладача української мови та літератури

Блог викладача української мови та літератури

Українська література 936

Немає коментарів:

Дописати коментар

Вітаю Вас на своїй сторінці!

Повідомити про порушення